Минулого заняття я обіцяв дати вам кілька книг, які допоможуть розібратися з кордонами націоналізму. Це дуже складна та дуже глибока тема. Це дуже емоційна тема. У багатьох людей виникає бажання оголосити зрадниками тих, хто думає по-іншому. Я бачив це багато разів. А ще це моя наукова спеціалізація. Я колись починав із етнополітології. Але зараз я не читатиму спеціальну лекцію. На це нема часу, наш курс про інше.

Тож даю кілька книг. Це або посилання на текст, або книги у форматі PDF. Якщо книжки немає українською, я даю її російською. Посилання буде у чаті.

Книги у форматі PDF у чаті я викласти не можу. Так вони стануть доступними всім після того, як відео наших лекцій відкриють. Автори можуть образитися. Тому зробимо так: усі, кому потрібні ці книги, напишіть мені електронного листа. У відповідь я надішлю ці книги в електронному форматі.

Ернест Ґелнер Нації та націоналізм.
Націоналізм. http://litopys.org.ua/gellner/gel.htm Це є посилання на український переклад. Але, на жаль, не все, що потрібно, перекладається українською. Інші книги я даю вам у форматі PDF російською.

Бенедикт Андерсон Уявлені спільноти. Андерсен був професором Корнельського університету та марксистом.

Крейг Калхун Націоналізм. Цей автор є відомим популяризатором науки, та його книга – порівняльний аналіз різних теорій націоналізму.

Елі Кедурі Націоналізм. Перше видання книги відбулося у Лондоні у 1960 році, але ця робота досі актуальна. Кедурі вивчає націоналізм як вчення.

Роджерс Брубейкер Етнічність без груп. Брубейкер наголошує, що нації постійно перебувають у процесі змін.

Ерік Хобсбаум Нації та націоналізм після 1780 року. Для Хобсбаума нація – це результат творчості інтелектуалів.

Лія Грінфельд Націоналізм. П’ять шляхів до сьогодення. Ідеї Грінфельд абсолютно протилежні ідеям Андерсона, книгу якого я назвав раніше. Грінфельд розглядає виникнення нації на п’яти абсолютно різних прикладах: Британії, Франції, Німеччини, США та Росії.

Не обов’язково читати усі ці книги. Достатньо однієї, щоб стереотипи почали руйнуватися.

Також хочу дати один рецепт для того, щоб ви самі могли у будь-якій ситуації визначати межі. Колись давно, коли я був студентом, мені дав таку пораду один із моїх викладачів. Нині він – священик Вірменської апостольської церкви. Він сказав: «Якщо людина каже: Мій народ – найкращий, і додає – для мене, то з людиною все гаразд. Але якщо вона говорить просто: Мій народ – найкращий, і ставить тут крапку, то з цією людиною велика проблема». Я можу продовжити його думку: така людина небезпечна. Є прикладні дуже корисні філософські ідеї. До таких ідей належить дуже стара, ще біблійна ідея: «Не роби іншим, чого не хочеш для себе». Категоричний імператив Канта про те саме: не можна керуватися таким правилом, яке не може стати загальним.

Це цікаво та важливо. Але на цьому ми закінчимо з націоналізмом та його кордонами, бо сьогодні маємо іншу тему.

Україна посідає в офіційній ідеології РФ особливе місце. Це яскраво визначив Путін. У програмній статті «Про історичну єдність росіян та українців» він написав: «Крок за кроком Україну втягували до небезпечної геополітичної гри, мета якої – перетворити Україну на бар’єр між Європою і Росією, на плацдарм проти Росії. Неминуче прийшов час, коли концепція «Україна – не Росія» вже не влаштовувала. Потрібна була «анти-Росія», з чим ми ніколи не змиримося».[1]

Моє питання вам: які характеристики Путін приписав Україні у цій цитаті?…

Причина такої позиції російської влади за моєю оцінкою – фантомний біль про зруйновану імперію. Виникає питання: чому так сильно у них не болить із приводу інших суверенних країн, які були радянськими республіками? Наприклад, країни Балтії? Чому саме Україна стала головною мішенню?

Одне з ймовірних пояснень полягає в тому, що російська та українська еліти мають різні уявлення про місце України в Російській імперії та Радянському Союзі. Будь-яка імперія має ядро (метрополію), яке веде завоювання, і периферію, яку завойовують. Для української еліти Україна – завойована територія, тобто колишня колонія. Для російської еліти Україна – частина ядра, яка брала участь у створенні імперії разом із Росією та Білоруссю. Білорусь на відміну від України під контролем. Коли завойована периферія набуває незалежності, це нормально. Фантомний біль є, але з ним можна жити. А от коли частина ядра відколюється, це говорить про велику проблему з ядром імперії. А це, на їхню думку, є неприпустимим.

Також важливо, що однією з головних проблем для російського режиму є наявність порівняльного прикладу для росіян. Порівняний приклад – це модель, яку неможливо спростувати. Наприклад, Україна для російського суспільства – це порівняльний приклад. Якщо в Україні дотримуються прав людини, то вони можуть дотримуватись і в Росії. Країни Балтії не є порівнянним прикладом, оскільки можна сказати, що це інша цивілізація: «Вони завжди були частиною Заходу, там все інше». Україна, на думку російської політичної еліти, є надто сильним аргументом на користь демократії та прав людини.

Я назву основні ідеї, які містить офіційна російська ідеологія щодо України:

1. Відсутність українського етносу до періоду Радянської влади, формування українського етносу внаслідок політики Радянської влади.
2. Український етнос був спеціально сформований Австро-Угорською імперією з людей, які не мали української самосвідомості з метою боротьби з Російською імперією.
3. Специфічне геополітичне розташування України між іншими державами, що унеможливлює формування повноцінної української державності.
4. Сучасна Україна є державою, що не відбулася (failed state).
5. Сучасна Україна є неонацистською державою.

Ідея заперечення існування українського народу та української держави, права народу України на самовизначення та державність багаторазово виражена у публікаціях та заявах людей, які безпосередньо причетні до формування та імплементації цієї ідеології.

Тимофій Сергійцев, один із відомих «методологів» (дивися про тісну взаємодію «методологів» та заступника керівника адміністрації Президента РФ С. Кирієнка у лекції про те, як влаштовано російську систему влади), написав у програмній статті «Що Росія має зробити з Україною»: «Денацифікація може бути проведена лише переможцем, що передбачає (1) його безумовний контроль над процесом денацифікації та (2) владу, що забезпечує такий контроль. У цьому плані країна, що денацифікується, не може бути суверенною». Ця заява прямо закликає до позбавлення України державності. Т. Сергійцев заявляє про зникнення назви «Україна» в майбутньому: «Назва «Україна», мабуть, не може бути збережена як титул жодної повністю денацифікованої держави на звільненій від нацистського режиму території». Цей же автор заперечує право на існування українського етносу: «Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією – відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії… На відміну, скажімо, від Грузії та країн Прибалтики, Україна, як показала історія, неможлива як національна держава, а спроби «побудувати» таке закономірно призводять до нацизму. Українізм – штучна антиросійська конструкція, яка не має власного цивілізаційного змісту, підпорядкований елемент іншої та чужої цивілізації».[2]

Стаття Т. Сергійцева є програмною, тобто висловлює план дій у руслі панівної в РФ ідеології. Вищі посадові особи РФ не можуть дозволити собі настільки відверті заяви.  Нагадаю про імітаційному характері російського політичного режиму. В силу цього програмну заяву про плани ліквідації України було доручено зробити людині, яка є формально незалежною, але водночас тісно пов’язана із заступником керівника адміністрації Президента РФ С. Кирієнком.

Президент РФ В. Путін не робив публічних заяв, у яких прямо відмовляв у праві на існування України та українців. Однак він заявляв про штучний характер української державності: «Стійкій державності в Україні так і не склалося, а політичні, виборні процедури є лише прикриттям, ширмою для переділу влади та власності між різними олігархічними кланами».[3] Як ви вважаєте, яка політична логіка у цієї заяви? Чому Путін наголошує на великому впливі олігархічних груп в Україні?…

Також В. Путін наполягає на тому, що історичні території України дуже малі та включають територію лише трьох сучасних областей: «Україна прийшла до Російської імперії з трьома територіями фактично – Київ та Київська область, Житомир, Чернігів, от і все».[4] Подібні заяви обґрунтовують ідею про відсутність права на існування України, не формулюючи безумовно відмову у цьому праві.

Якщо Путін прямо не відмовляв Україні у праві на існування, то, інші вищі посадові особи РФ неодноразово робили заяви, які більш-менш виразно заперечували право України на існування як суверенної держави.

Заступник секретаря Ради безпеки РФ, колишній президент РФ Д. Медведєв 15.06.2022 написав у своєму телеграм-каналі: «Тільки питання. А хто сказав, що за два роки Україна взагалі існуватиме на карті світу? Хоча американцям вже все одно – вони настільки вклалися у проект «анти-Росія», що все інше для них дрібниця…».[5]

Найбільш відверто про відсутність української держави заявляють прихильники РФ на окупованих територіях України, оскільки російська влада будь-якої миті може відмежуватися від подібних заяв. У той же час характер російського політичного режиму дозволяє впевнено робити висновок про те, що дані заяви прихильників санкціоновані представниками вищого російського керівництва. Так званий заступник голови військово-цивільної адміністрації Херсонської області (окупована частина України) К. Стремоусов (вже покійний) заявив: «Україна припинила своє існування як держава».[6] К. Стремоусов та інші представники окупаційних адміністрацій не роблять прогнози, вони відкрито заявляють про те, що української держави немає вже нині. Ці санкціоновані заяви дозволяють робити висновки щодо планів російського політичного режиму щодо України.

Російська ідеологія активно використовує фальшування історії для того, щоб довести штучний характер українського етносу та державності.

Однією з псевдонаукових ідей, що використовуються як засіб обґрунтування та виправдання політики РФ щодо України та українського етносу, є ідея відсутності українського етносу як мінімум до періоду Радянської влади. Ця ідея має важливе значення, оскільки в сучасному світі поширена думка про те, що право на державність мають саме етноси. Це ідея, яка не підтверджується практикою, але вона є широко поширеною, в тому числі в Україні.

Для заперечення існування українського етносу використовується низка методів, серед яких фальсифікація історичних фактів, тобто свідоме спотворення таких фактів з метою обману. Наприклад, ціла низка російських громадських діячів поширювала інформацію про те, що українського етносу не існувало до радянського періоду, оскільки в матеріалах Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року відсутній такий етнос, як українці.[7]

Підробку історичних фактів легко виявити. Перший загальний перепис не враховував підданих Російської імперії за ознакою національності. У матеріалах перепису зазначалася лише рідна мова людини. Рідна мова враховувалася за списком, викладеним в 1895 в науковій праці під назвою «Алфавітний список народів, що мешкають в Російській імперії. Напередодні загального перепису. Видання Канцелярії Кабінету Міністрів, 1895». Серед рідних мов підданих імперії було названо малоросську.[8] За часів Російської імперії щодо українців офіційно було прийнято назву «малороси». Зазначимо, що «Алфавітний список народів…» відносив до малоросів понад 17 мільйонів чоловік і констатував: «Як самі малороси різко відрізняються від великоросів, так і їхні села мало схожі на села центральної Росії».[9] Таким чином, це історичне джерело впевнено констатувало етнічні відмінності росіян та українців у ХІХ столітті.

В. Путін поділяє та активно просуває ідею про те, що до радянського періоду українського етносу не існувало: «Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, який складався з великоросів, малоросів та білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український та білоруський».[10]

Популярною у системі сучасної російської ідеології є ідея про штучне формування українського етносу Австро-Угорською імперією з людей, які не мали української самосвідомості: «Для реалізації «українського проекту» Відень мав чудовий людський матеріал. Наприкінці XVIII століття їм дісталася територія Галичини – Червоної Русі, частини Давньоруської держави. Зрозуміло, ні у XVIII столітті, ні раніше там не було жодних українців, а населення Галичини називало себе русинами і говорило русинським діалектом, куди ближчим до сучасної російської мови, ніж нинішня українська мова». Метою «українського проекту» Австро-Угорщини нібито було ослаблення Російської імперії.[11] Проте, історичні джерела говорять про наявність таких важливих ознак етносу, як самосвідомість та українська мова, до створення Австро-Угорської імперії, що відбулася 1867 року. Вже в 1863 року «Валуєвський циркуляр» (припис міністра внутрішніх справ Російської імперії) обмежив використання української мови (у термінології на той час – малоросійської).[12] Очевидно, що влада Австро-Угорщини не могла штучно сконструювати те, що вже об’єктивно існувало, а саме – українську етнічність.

Псевдонауковість двох ідей, які описані вище, підтверджується також тим, що ці ідеї суперечать одна одній. Якщо України не існувало до встановлення Радянської влади, що сформувала Австро-Угорщина під час реалізації «українського проекту» до встановлення Радянської влади?

До псевдонаукових належить ідея про специфічне геополітичне становище України. Нібито розташування України визначало її виражену залежність від сусідніх держав і унеможливлювало появу «нормальної державності».[13] Більшість країн світу розташовані між іншими державами, і таке розташування не є фатальною перепоною для державотворення. Ідея про геополітичні перешкоди формування української державності об’єктивно формує уявлення про те, що «нормальна державність» України неможлива, оскільки її геополітичне розташування не можна змінити.

Ряд російських дослідників обґрунтовують ідею про те, що сучасна Україна відноситься до «держав, що не відбулися» (англійською мовою – failed state, тобто держава, яка не здатна підтримувати своє самостійне існування). Наприклад: «Геополітична ситуація, що склалася після розпаду СРСР, та нові тенденції у світовій політиці вимагали від українських політиків нових оцінок та підходів. Однак більшість із тих, хто опинився при владі в Україні, були до цього не готові. Ідеологічні кліше та нерозуміння подій, що відбуваються всередині та поза країною, не дозволяли запропонувати нові підходи та виробити адекватну внутрішню та зовнішню політику».[14] Ідея України як failed state активно використовується російськими політиками. Так, у 2015 році голова комітету Державної Думи з міжнародних справ А. Пушков заявив: «Україна є безвідповідальною державою, яка не дозріла. Держава, не здатна впоратися з внутрішніми проблемами без зовнішнього управління, та й із зовнішнім теж не здатна. Вся демагогія про незалежність України як найвищу мету української нації вже в минулому».[15]

Ідея про Україну як failed state переконливо спростовується результатами міжнародного дослідження Fragile States Index (раніше використовувалась назва Failed States Index). Цей індекс розроблено для оцінки того, наскільки кожна з 178 держав здатна вирішувати проблеми, що стоять перед ним. Чим вищий ранг, тим вищий потенціал держави до вирішення проблем. За результатами дослідження 2021 року Україна має ранг 91, а Російська Федерація – 74. Сполучені Штати Америки мають ранг 143, Франція – 159.[16] Таким чином, Україна має за результатами недавнього Fragile States Index кращу позицію порівняно з Росією.

Російська пропаганда дуже активно просуває як у РФ, так і за кордоном ідею про неонацистський характер сучасної української держави. «Денацифікація» України була заявлена як одна з причин вторгнення в лютому 2022 року.

У РФ створено міфологічну систему, яка покликана підтвердити неонацистський характер України. Назву деякі елементи цієї системи:

1. Наявність нацистських організацій, наприклад, таким російська ідеологія вважає «Азов». Найчастіше як доказ називають емблему «Азова». При цьому «Азов» давно є підрозділом Національної гвардії України, яка відповідно до її статуту аполітична.
2. Присутність в українській політичній еліті пізньорадянського періоду великої кількості прихильників нацизму. Цитата: «Хрущов амністував, тобто помилував і знімав судимість і поразку в правах із засуджених за співпрацю з нацистами. У результаті багато колишніх українських нацистів, бандерівців та членів їхніх сімей змогли швидко «перефарбуватися», а їхні діти та онуки надалі увійшли до радянських та партійних органів. До 1980-х років вони, за різними даними, становили від третини до половини української державної, партійної та господарської верхівки».[17]
3. Смолоскипні ходи українських організацій, наприклад, у день народження Степана Бандери, які візуально схожі на смолоскипні ходи в Німеччині періоду нацизму. Автори цього порівняння, ймовірно, не бачили численні смолоскипні ходи в Москві.
4. Поширеність в Україні ідеї української винятковості та переваги щодо інших народів. Цитую: «Почуття переваги над іншими націями — частина їхньої національної самосвідомості вже не перше століття. Витоки українського націоналізму, який проектується на сучасність, слід шукати ще в XIX столітті».[18] Зазвичай, такі заяви їх автори не підтверджують фактами.

Цей список можна продовжити. Важливо, що це міфологія. Як ви знаєте, міфи не враховують раціональних аргументів. Російська система міфів, наприклад, не враховує того, що в Україні заборонено як нацистську, так і комуністичну ідеологію. Це законодавча заборона, діє закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Коли російська влада ухвалила рішення про відмову Україні у праві на існування? Це той рідкісний випадок, коли ми можемо точно назвати період. І це добрий приклад важливості кількісних методів у політичній науці.

Період ухвалення рішення про заперечення державності України президентом РФ В. Путіним можна визначити досить точно з використанням кількісного методу, а саме підрахунку частоти використання прийменників «в» та «на» у зв’язку з державою Україна. Використання прийменника «в» позиціонує Україну як самостійну державу. Саме цей прийменник російською мовою використовується з назвами будь-яких інших країн. Використання прийменника «на» визначає Україну як окраїнну територію та виводить її з групи інших держав. А. Ілларіонов на основі кількісного аналізу всіх текстів, розміщених на офіційному сайті президента РФ, робить наступний висновок: з моменту вступу В. Путіна на посаду президента в 2000 році аж до 1 березня 2004 всі без винятку офіційні документи, розміщені на сайті президента Росії, використовували форму «в Україні»

Починаючи з 5 квітня 2004 року, переважна більшість офіційних документів (1963 документи з 1974, або 99,4 %) використовували форму «на Україні». Таким чином, рішення про перехід в офіційній документації російського президента від граматичної форми «в Україні» до граматичної форми «на Україні» було ухвалено у період між 1 березня та 5 квітня 2004 року. Можливо, це рішення було ухвалено В. Путіним безпосередньо після обрання його президентом 13 березня 2004 року.[19] Це рішення символізувало заперечення української державності та вказувало напрямок подальших дій  щодо України.

Прийняте рішення щодо України змінило зміст висловлювань офіційних посадових осіб РФ протягом дуже короткого часу. У цих висловлюваннях із 2004 року прямо вказується на те, що зближення України із західними демократіями викличе конфронтацію з Росією. «Звучали з Європи слова про те, що Україна має бути із Заходом, і ми висловлювалися на цю тему. Це провокація та підбурювання та спроба знову будувати розділові лінії», – заявив міністр закордонних справ РФ С. Лавров 19.12.2004 року в інтерв’ю програмі «Постскриптум» телеканалу ТВ Центр.[20]

Отже, давайте підіб’ємо підсумки. Чому вони бояться незалежної України, яка є частиною колективного Заходу?

---

[1] Путин В. Об историческом единстве русских и украинцев. 12.07.2021//Сайт Президента РФ. http://kremlin.ru/events/president/news/66182 (дата звернення – 30 червня 2023 року).

[2] Сергейцев Т. Что Россия должна сделать с Украиной. 4.04.2022//Информационное агентство Аврора. https://aurora.network/articles/153-geopolitika/100708-chto-rossija-dolzhna-sdelat-s-ukrainoy (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[3] Обращение Владимира Путина к россиянам. 21.02.2022//ТАСС. https://tass.ru/politika/13791435?utm_source=google.com&utm_medium=organic&utm_campaign=google.com&utm_referrer=google.com (дата звернення – 16 липня 2023  року).

[4] Путин на заседании Петербургского международного экономического форума. 17.06.2022//РИА Новости. https://t.me/rian_ru/167735 (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[5] Дмитрий Медведев. 15.06.2022//Telegram. https://t.me/medvedev_telegram/111 (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[6] Стремоусов: Украина перестала существовать как государство. 13.06.2022//News.ru. https://news.ru/europe/stremousov-ukraina-perestala-sushestvovat-kak-gosudarstvo/ (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[7] Две проблемы украинской историографии. 31.08.2017// Maxpark Социальная сеть для зрелых людей. https://maxpark.com/community/5392/content/5976879 (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[8] Алфавитный список народов, обитающих в Российской империи. Накануне всеобщей переписи. Издание Канцелярии Кабинета министров. СПб., 1895. С. 4.

[9] Алфавитный список народов, обитающих в Российской империи. Накануне всеобщей переписи. Издание Канцелярии Кабинета министров. СПб., 1895. С. 50.

[10] Путин В. Об историческом единстве русских и украинцев. 12.07.2021//Сайт Президента РФ. http://kremlin.ru/events/president/news/66181 (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[11] Диунов М. «Украинский проект» Австро-Венгрии/ 24/03/2022// Regnum. https://regnum.ru/news/polit/3544007.html (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[12] Циркуляр министра внутренних дел П.А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.// Эпоха цензурных реформ 1859—1865 гг. СПб., 1904. С. 302-304.

[13] Кондорский Б.М. К вопросу об истории государственности Украины//История и современность. 2021. № 1. С. 57.

[14] Жильцов С. История становления украинского государства (до распада СССР)//Проблемы постсоветского пространства. 2018. № 5 (3). С. 327. https://www.postsovietarea.com/jour/article/view/166/166 (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[15] Алексей Пушков: Украина – несостоявшееся государство. 1.06.2015// INFOX. https://www.infox.ru/news/220/147449-aleksej-puskov-ukraina-nesostoavseesa-gosudarstvo (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[16] Fragile States Index 2021//The Fund for Peace. https://fragilestatesindex.org/global-data/ (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[17] Денацификация Украины – основная цель спецоперации по защите Донбасса//Экспертный клуб. https://expert-club.online/news/denatsifikatsiya-ukrainy-osnovnaya-tsel-spetsoperatsii-po-zashchite-donbassa (дата звернення – 16 липня 2023 року)

[18] Кулумбегов Р. (Цхинвал) Украина стала центром фашиствующих сил со всего мира: это пора остановить. 7.04.2022//EurAsia Daily. https://eadaily.com/ru/news/2022/04/07/ukraina-stala-centrom-fashistvuyushchih-sil-so-vsego-mira-eto-pora-ostanovit (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[19] Илларионов А. Когда Кремль отказал Украине в праве на государственность? 7.04.2015//Livejournal. https://aillarionov.livejournal.com/811987.html (дата звернення – 16 липня 2023 року).

[20] Сергей Лавров: У нас нет монополии. 20.12.2004//День. https://day.kyiv.ua/ru/article/den-planety/sergey-lavrov-u-nas-net-monopolii (дата звернення – 16 липня 2023 року).